Актуальність

Однією з найгостріших проблем сучасності, що переросла своє суто медичне та суто національне значення і набула ознак глобальності, є проблема поширення

ВІЛ/СНІДу.

За два десятки років "хвороба ХХІ сторіччя" еволюціонувала як в

географічному, соціо-економічному, так і в гуманітарно-політичному плані.

Вона набула інтернаціонального і загальнолюдського характеру, загрожуючи

перетворитися на головну загрозу антропогенній безпеці ХХІ ст. як для

стабільних суспільств, так і для країн, що розвиваються.

За двадцять років з того моменту, як було зафіксовано перший у світі

смертельний випадок від СНІДу, померло майже 25 мільйонів людей. За даними

ООН, лише в Африці кількість ВІЛ-інфікованих останніми роками зросла у 10

разів і нині становить 4 млн.

За офіційними даними, кількість ВІЛ-інфікованих у пострадянських країнах та

у Східній Європі досягла майже 1 млн. осіб. Але чимало експертів вважають,

що цей показник занижено у кілька разів. Найскладніша ситуація у регіоні

склалася в Росії, Україні, Білорусі, Молдові та Казахстані. Якщо до 1987

року в Україні не було взагалі зареєстровано ВІЛ-інфікованих, то сьогодні

за рівнем поширення ВІЛ/СНІДу в Європі Україна, на жаль, займає перше

місце. За останніх п'ять років кількість випадків ВІЛ-інфікованих в Україні

зросла у 20 разів і нині становить майже 400 000. Серед дорослого населення

України рівень розповсюдження ВІЛ становить майже 1 відсоток, що дозволяє

говорити про передепідемічний стан захворюваності.

Характерною рисою нинішнього етапу поширення інфекції є те, що раніше її

розповсюдження обмежувалося переважно традиційними "групами ризику", але

сьогодні поширення набувають випадки появи нових груп - діти

ВІЛ-інфікованих, члени їхніх родин та жертви порушення норм безпеки в

окремих медичних закладах. Формуються численні "групи ризику вторинного

порядку", виникнення яких має цілком соціальну природу.

Профілактика і контроль "нових груп ризику" ускладнюється багатьма такими

чинниками: латентність процесу поширення інфекції серед соціальних верств,

що не належать до традиційно уразливих; ускладненість процедури моніторингу

та неможливість контролю за соціальною мобільністю "груп ризику"; низький

рівень суспільної культури співіснування із хворими на СНІД; "тінізація"

хвороби та соціальна "герметизація" людей, що від неї страждають; 

недостатня ефективність роботи з ВІЛ-інфікованими, з категоріями, що мають

риси схильності до захворюваності, та близьким соціальним оточенням

ВІЛ-інфікованих.